Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Так. Добре. Це зрозуміло. Але для чого письменниці все це потрібно? Адже люди не знали про її задум. А для того, щоб дізнатися, книжку потрібно спочатку купити, а як змусити їх це зробити, не розкривши таємниці?

− О, ти мислиш, як продавець. Письменниця ж дбала більше про свою славу, ніж про наживу. Найсолодші плоди ті, на які чекаєш довше. Звісно, ти маєш рацію, і певна реклама спершу справді була. Не геніальна, звичайна: у газетах, журналах. І де які люди таки придбали книжку. І отут почалося найцікавіше. Уяви: дві сусідки купили однакову книжку. Вона їм сподобалася, вони щось там обговорюють, та виявляється, що йдеться про різні романи. Жінки починають з’ясовувати суть, сваряться, кожна приносить свій примірник, цитує певні місця, і врешті вони розуміють, що книжки таки різні. Або така історія. Чоловік узяв у бібліотеці книжку, прочитав її, здав. Та вона йому сподобалася, і він вирішує прочитати її ще раз. Іде в іншу бібліотеку чи купує книжку, але йому до рук потрапляє інший варіант. Чоловік бачить, що щось не так. Він же читав її, добре пам’ятає зміст, а тут щось геть інше. Бідолаха починає думати, що божеволіє. І таких історій стається безліч, аж поки правда не відкривається.

− І що тоді?

− А тоді − справжня слава. Геніальній ідеї присвячується безліч статей, її обговорюють наймаститіші письменники, авторку показують по телевізору. Книжка безліч разів перевидається, а головне дає шалений прибуток як автору, так і видавцям, адже кожен тепер хоче купити відразу три варіанти. А це потрійні гроші.

− Та хіба це найважливіше для митця?

− Ні. Але наша героїня − жертва піару. Вона більше не спромоглася на щось вартісне у своєму житті, натомість зробила карколомну кар’єру менеджера з реклами в якійсь дуже впливовій фірмі. І таки стала найкращою в цій царині. Але як письменниця так і не відбулася. А мала ж таку можливість…

Дідусь замовк. Я певна, що він знав іще безліч таких історій, але й цього вистачило для роздумів.

Наша розмова виявилася такою простою, невимушеною, що я наче й забула про все на світі, та зараз до мене дуже гостро прийшло розуміння того, що насправді я геть нічого не розуміла. Адже ж дідусь прийшов сюди для того, щоб пояснити мені, де я перебуваю. Чому ж ми знову говорили про книжки?

− Скажіть, − мовила я несміливо, намагаючись-таки хоч щось зрозуміти, − а чому тут усе обертається лише навколо книжок?

− Бо це Нічгород, − він так просто відповів, наче саме слово мало мені все пояснити.

Нічгород… Десь уже чула це слово. Я напружила пам’ять і таки згадала. Це слово чомусь асоціювалося з Богданом-Ігорем Антоничем. Мабуть, я читала щось у якійсь статті. Точно. Ще навчаючись у виші, я писала про нього дипломну і саме тоді почула це слово. Та, мабуть, я не дуже старанний науковець, бо мені все одно не вдавалося приплести це до постаті митця. Тому не втрималася й запитала:

− Це якось пов’язано з Антоничем?

− О, Антонич. Це справжній Письменник, навіть більше − Письменник-Провидець. Але йому, на жаль, не судилося побувати в Нічгороді. Він помер.

Остання фраза мене вразила. Ні, не те, що Антонич помер. Це я чудово знала. Але ж і я… Наче… Чи ні?

− А я? Хіба я жива? Ну, тобто там, звідки прийшла. Ну, тіло моє, земне, тлінне… Хіба мене не збило авто? Хіба не я лежала розмазана на асфальті? Господи, де ж я?

Дідусь був здивований не менше за мене.

− Ти не мертва, ясна річ. Хіба Метр тобі взагалі нічого не розповів? Ні, це неподобство. Де ж він? Так не можна! Хай негайно йде сюди. Не починатиму ж я з азів. Ти справді геть нічого не розумієш?

Він казав щось іще, але я вже не витримала. Хоч як це соромно, та я розревілася. У мене просто почалася істерика. А ще…

Ще в мене після того, як побачила перед очима своє понівечене тіло, ніби якась полуда з очей спала. Я згадала маму… Господи, хоч де б я була і хоч що б зі мною сталося, але ж вона там геть сама, наодинці з власним горем. Мені стало так боляче. Я тут читала, теревенила, сміялася з Оксентієвих історій і жодного разу про неї не згадала…

Де моя мама? Що з нею? Вона, мабуть, плаче. Що вона відчула, коли довідалася? Так, я не мертва. Моя душа жива, я в іншому світі, мені добре. А що відчуває вона? Бідна моя мама.

Я намагалася пригадати той день перед аварією. Пригадати, коли востаннє бачила маму, що вона говорила, у що була вдягнена… Але нічого не могла згадати. Жах. Я не могла згадати свою маму…

Повернувшись у кабінет, Метр із Камілою побачили не надто приємну картину: дівчина сиділа на підлозі і, обхопивши голову руками, нестримно ридала, а Оксентій марно намагався її заспокоїти.

− Ох, лишенько, що сталося? − жінка зойкнула і вже хотіла бігти на допомогу старому, та він її спинив.

− Ви що, геть нічого їй не казали?! − обурився Оксентій. − Вона вважає, що померла. Це ж неподобство!

− Як померла? − Метр не приховував здивування.

− Так, як можна померти в Реальності. Вона ж іще не розуміє іншого значення, іншого вияву смерті.

− Звісно, не казали. Але ж коли вони приходять, то самі знають про це.

− А вона − не вони. Ти ж сам мені казав, що дівчина особлива.

Метр замислився. Таке сталося вперше. Але чому ж тоді дівчина плакала? Якщо вона взнала, що не мертва, то, навпаки, мала б радіти, адже люди найбільше бояться саме смерті.

Лія їх наче й не помічала. Та коли Метр підійшов до неї й поклав руку на плече, вона, трохи заспокоївшись, підвела на нього очі.

− Люба, не плач. Витри сльози. Ти ж хотіла знати правду? Зараз дізнаєшся.

Дівчина схлипнула, втерлася. Чоловік сів поруч і взяв її за руку.

− Чому ти вирішила, що мертва?

− Бо я бачила, − через силу, ковтаючи схлипи, казала новенька, − бачила себе на дорозі. Мене збила машина.

− А що ти бачила потім?

− Не пам’ятаю. Сніг… Так, сніг. Потім з’явилися ви, ми вступили в дзеркало, потім зала, потім…

− Так, це я вже знаю. Отже, після аварії ти